Історія Тисмениці

     «Станіслав коло Тисьмениці» – саме так колись адресували поштові картки до теперішнього Івано–Франківська і в уяві постає далеко знане давнє містечко з забудованим поверховими будинками центром, ринком і церквами. Такою і була давня Тисмениця. За вірменськими церковними документами перша згадка про місто сягає 1062 року, а в Іпатієвському літописі описується полювання галицького князя Володимирка в городі Тисмениця зимою 1143 року. В давніх документах згадується про старе та нове місто, замок з гарматами і будинками. Урочище Городище, яке зараз знаходиться на околиці Тисмениці якраз і було новим містом.

     В цьому урочищі під час археологічних розкопок було виявлено поселення трипільської культури, римські монети І-ІІІ століть і рештки городища давньоруських часів.

     Із занепадом Галицько-Волинського князівства місто попало під владу чужоземців. У 1448 році польський король Казимир Ягеллончик надав Тисмениці магдебурзьке право, яке призвело до значного розвитку ремесел і торгівлі. Декілька століть Тисмениця була власністю родини Потоцьких. В центрі міста ними була надана земля для побудови костела і кляштору (монастиря) домініканського ордену.

     Щоб пожвавити економічне життя міста, Домінік Потоцький запросив до Тисмениці вірмен із Кам’янця–Подільського. Вони навчили місцеве населення кушнірському ремеслу, були добрими торгівцями. Для тисменицьких вірмен Потоцькі також побудували в центрі міста костел.

     Відповідно до записів із 1873 року священика Стефана Козоровського на кінець 17 століття в Тисмениці було шість українських церков.

     Найдавніші відомості про євреїв Тисмениці сягають XV століття, коли тут з’явилися перші єврейські орендарі. Цінною архітектурною пам’яткою Тисмениці була велика синагога.

     Більша частина, з вище названих споруд, була повністю знищена за часів радянської влади. На сьогоднішній день у Тисмениці діють: міська церква Святого Миколая, Монастирська та новозбудована Кокорна.

     З початку ХХ століття тисменицькі діти навчалися в чотирьох школах: дві початкові, семирічна чоловіча , жіноча, а також єврейська приватна школа барона Гірша (в радянські часи тут був спортзал середньої школи). Приміщення початкових шкіл (Слобода, Сменда) збереглися до сьогоднішнього дня і використовувались за призначенням до побудови нового шкільного приміщення. Будівлю, в якій містилася жіноча школа (зараз на цьому місці будинок пошти) розібрали після війни, а в приміщенні чоловічої до початку 80-х років ХХ століття була середня школа. Тут зараз знаходяться кілька районних установ в тому числі і музей історії міста.

     Біля міської церкви св. Миколая для дошкільної дітвори та монашого ордену Сестер Служебниць було збудовано двоповерховий будинок, так звана захоронка (прототип теперішнього садочка). Діти приходили сюди з кошичками з їдою, і перебували тут, переважно, до обіду, а опікувались ними чотири законниці (монашки). Виховання проводилося в патріотичному дусі. Маленькі артисти ставили вистави, а виручені кошти йшли на утримання захоронки.

     Зараз у цьому будинку функціонує міська лікарня. Коло цієї ж церкви був закуплений тисменицьким церковним братством у 70-х роках ХІХ століття великий двоповерховий будинок, який стали називати Братським домом. У цьому будинку мешкав священик із дяком, певний час розташовувалася школа, а також читальня міської «Просвіти». Будівля мала великі підвали, які кушнірі використовували для зберігання шкір.

    1 листопада 1918 року біля Братського дому відбулося віче з нагоди проголошення Західно- Української Народної Республіки.

     «Золотий вересень» 1939 року перетворив Братський дім у НКВД, а в підвали замість шкір вкидали, катуючи, невинних місцевих жителів.

     В центрі Тисмениці розташовувались будівлі гміни (міської ради), пошти, поліції, криміналу (тюрми) та добровільної пожежної охорони. Вулиці центру міста мали обсаджені великими деревами хідники (тротуари), якими в свята та вихідні спацерували (прогулювалися) місцеві жителі. 

     З будівель культурно-просвітницького спрямування залишився Український народний дім, дві хати-читальні (Слобода, Монастир) і Польський дім людовий «Сокіл» (кінотеатр).

     На початок ХХ століття в Тисмениці діяли дві фабрики, а саме: фабрика шкір і кушнірська фабрика фірми Крейніс, будівлі яких є і по сьогоднішній день. У 90-х роках ХІХ століття в Тисмениці була найбільша в Галичині фабрика спирту і дріжджів (гуральня), що входила до корпорації з центром у Львові. Під час першої світової війни російські козаки гуральню спалили.

     З 1882 року почалося будівництво залізної дороги Станіслав-Гусятин, зокрема її першої гілки Хриплин-Тисмениця. Приміщення стації (вокзалу) в Тисмениці почали будувати в 1888році.

     Ця двоповерхова будівля була зруйнована разом із залізничним полотном німецькими солдатами в 1944 році при наступі військ Радянської армії.

Прийшла вдруге після «золотого вересня» до Тисмениці радянська влада і місту прийшлося жити за новими порядками.

      Зникла приватна власність - землі забрали до колгоспу, будинки й магазини відібрали, а непокірних відправили освоювати сибірські й казахські землі. В Тисмениці почали відкриватися нові радянські підприємства та установи. 

      У 1948 році в місті працювали хутрово-шубна та взуттєво-валяльна фабрики, райпромкомбінат і три промислових артілі. Крім того, були ще чотири кузні, пекарня, лазня, районний клуб, клуб на Заріці, клуб на Слободі, кінотеатр, районна бібліотека, три школи. З кожним роком все більше нарощувала потужність хутрова фабрика.

     У 1953 році у Тисмениці працювали такі промислові підприємства: хутрова фабрика, райпромкомбінат і дві артілі «Червоний швець» і «Мебляр». Наприкінці 1967 року відбулося злиття райпромкомбінату  й артілі «Червоний прапор» в одне підприємство-Тисменицька деревообробна фабрика, яка мала пилорамний, столярний, іграшковий і швейний цехи. Різні реорганізації 90-х років не змогли врятувати це підприємство.

     6 січня 1949 року на установчих зборах було прийняте рішення про утворення в Тисмениці колгоспу імені Івана Франка на базі господарств жителів Слободи, Америки, Монастиря. Жителі вулиць Сталіна, Франка та Пшениківської 20 січня 1949 року на своїх зборах вирішили об’єднатися в колгосп імені Хрущова. У 1955 році ці колгоспи були об’єднані  в один імені Івана Франка, який був перейменований у 1964 на ім. Мічуріна. У 2000 році колгоспні землі були розпайовані. Для виконання сільськогосподарських робіт у Тисмениці було заново створено у 1944 році районну машинно-тракторну станцію, яка після свого багаторічного функціонування перестала існувати, бо не стало колгоспів.

     3 вересня 1963 року хутрова фабрика об’єдналася з львівською кушнірською фабрикою у «Виробниче хутрове об’єднання «Тисмениця».

     За валовим показником об’єднання на початку 80-х років вийшло на шосте місце у Радянському Союзі, а серед підприємств, що переробляли кролячі шкірки, йому не було рівних. 24 січня 1989 року була підписана офіційна угода про створення на базі хутрового об’єднання спільного підприємства «Тикаферлюкс». Нажаль, теперішні труднощі в українській економіці також позначилися на роботі цих підприємств.

     У 1963 році розпочалися роботи по газифікації Тисмсениці природним газом. 1 лютого 1968 року на базі тисменицької станції розливу зрідженого газу було створено виробничо-експлуатаційну контору «Тисменицягаз».

     Після війни відновили свою роботу районні контори зв’язку. До кінця 1944 року в Тисмениці було встановлено 10 радіоточок і внутрішня телефонна станція на 30 номерів. У 60-х роках відбулося розділення телефонно-телеграфного і поштового зв’язку.

     У 1944 році у пристосованому приміщенні в Тисмениці була відкрита стаціонарна лікарня на 25 ліжок. Вже в середині 50-х років лікарню перевели в приміщення колишньої захоронки, а в монастирському приміщенні розмістили поліклініку. Зараз поліклініка знаходиться у великому багатоповерховому будинку. У 1950 році в садибі родини Волосенків розмістився тубдиспансер.

     12 липня 1947 року в Тисменицькій школі відбувся перший випуск десятикласників.

      У 1975 році розпочалося будівництво нового приміщення середньої школи, яке завершилося урочистим відкриттям дверей 1 вересня 1982 року.

      У місті працює школа мистецтв імені Йова Княгиницького та дитяча спортивна школа.

      У 50-х роках в Тисмениці діяв колгоспний дитячий садок, а пізніше садок, який відкрила хутрова фабрика. Обидва дитячі садки у 1965 році були об’єднані в один.

      Значно розширилася мережа закладів торгівлі і харчування в 90-х роках. Майже всі вони зараз знаходяться в приватних руках. Особливо славиться Тисмениця своїми магазинами хутрових виробів. 

      Окрім кушнірства Тисмениця славилася і своїми вихідцями. У XVI столітті в Тисмениці народився Йов Княгиницький – церковно-освітній діяч, засновник монастирів в Угорниках і Маняві.

      29 травня 1836 року в Тисмениці народився Кость Горбаль – відомий у краї літератор і педагог. Про нього казали сучасники «се був один з замітних людей нашого відродження в 60 рр. У Львові був редактором «Ниви», «Руси», отже одним з корифеїв українського руху».

     Ще одним відомим уродженцем Тисмениці є Кость Левицький (18.11.1859р.–12.11.1941р.), котрий очолив у 1918 році Державний Секретаріат ЗУНРу.

     У 1908 році в Тисмениці народився Роман Гут–Кульчицький – автор поетичної збірки «Во огнях і в крові».

     Єврейській літературі місто дало вченого і критика Біблії др. Шимона Бернфільда. У 1906 році в Тисмениці народився американський письменник Генрі Рот.

     Непряме відношення до міста кушнірів має і всесвітньо відомий вчений Зигмунд Фрейд – автор психоаналізу. Батько вченого Якоб Фрейд народився в Тисмениці в 1815 році, прожив тут 25 років, займаючись торгівлею вовни.